ЛIТОПИС САМIЙЛА ВЕЛИЧКА (УРИВКИ)



Категории Величко Самiйло ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал АНОНIМ IСТОРIЯ РУСIВ Вперше надруковано у видавництвi: История русое или Малой России, Сочинение Георгия Конисского, архиепископа беларусского. Москва. 1864. Авторство Iсторiï русiв не встановлено. Приписувати його Г. Кониському немає нiяких пiдстав. У пiзнiшiй iсторiографи висувалися гiпотези, що цей твiр написав украïнський полiтичний i культурний дiяч другоï половини XVII ст. Г. А. Полетика (1725—1784), а завершив його син — В. Г. Полетика (1765—1845). Можливим автором називався також князь О. А, Безбородько, канцлер Катерини II, украïнець за походженням. Усi цi версiï непереконливi. Час написання твору точно не встановлений. Бiльшiсть дослiдникiв вважає, що вiн написаний наприкiнцi XVII ст. Опис подiй доведено до 1769 р. — початку росiйсько-турецькоï вiйни, про закiнчення якоï говориться в майбутньому часi. Про iснування рукопису Iсторiя русiв стало вiдомо у 20-х роках XIX cm. За художнiми якостями, довiльною iнтерпретацiєю iсторичних подiй, суб'єктивним пiдходом до змалювання окремих образiв Iсторiю русiв можна назвати iсторичною оповiддю, в якiй переплiтаються iсторична правда i художнiй домисел. (Уривки) На початку 1648 року мав Хмельницький готового при собi вiйська, добре озброєного, сорок три тисячi сiмсот двадцять чоловiк, i в тому числi реєстрових Козакiв 35 тисяч, охочекомонних, або волонтерiв, 4900 та Запорозьких Козакiв 3820 чоловiк. З першого квiтня того року, звiдавши вiн, що Коронний Гетьман Павло Потоцький з численною Польською армiєю, зiбравшись пiд Кам'янцем-Подiльським, iде вниз рiкою Днiстром до Уманщини, виступив супроти нього з двадцятьма п'ятьма тисячами вiйська, залишивши решту в мiцному становищi над рiкою Буг резервним корпусом. I, йдучи вниз рiкою Ягорликом, вислав проти армiï Польськоï декiлька партiй легких вiйськ i наказав ïм, нападаючи на авангард Польський, вiдходити вiд нього скоропоспiшно, вдаючи, що вони ïх лякаються, i всi вiйська Козацькi вiд того тiкають до кордонiв Татарських. А тим часом повернувся Хмельницький з усiм вiйськом у степ до Жовтих Вод, де, укрiпивши на узвишшi обоз свiй окопами та важкою артилерiєю i полишивши в ньому трохи пiхоти з в'ючними кiньми, вилаштуваними натомiсть кiнноти, заховався вночi осторонь обозу за очерети та балки тамтешнi. Гетьман Потоцький з вiйськами Польськими, женучи перед собою загони Хмельницького, наткнувся на обоз Козацький, за котрий загони того поховалися, i, замрiявшись, що все од нього тiкає i ховається, без певного розмiркування та приготовления, не укрiпивши навiть обозу свого, повiв одразу атаку на табiр Козацький. Учинена з обох бокiв стрiлянина з гармат та мушкетiв вчинила чимало грому та трiскотняви, а дим, що з того пiднявся, затьмарив обрiй i покрив войовникiв. Хмельницький в той самий час з усiм вiйськом вийшов зi схованки i, пройшовши обозами Польськими до самого тилу ïхнiх вiйськ, ударив на них з усiєю несподiванiстю i, зробивши перший, дуже поцiльний пострiл з гармат та мушкетiв, напустився згодом списами. Поляки, щойно дiзнавшись про напад ворога, почали на нього обертатися, але вже ним переможенi i змiшанi були. Убивство вчинено жорстоке i повсюдне. Поляки, одстрiлявшись на обоз Козацький, не встигли зiбратись з новими набоями, захищалися самими шаблями; та шаблi супроти списiв — оборона вельми слабка, i Козаки перекололи ними Полякiв понад дванадцять тисяч, а серед них убитi Сенаторськi дiти: Шембек i Сапiга i багато Полковникiв та iнших значних людей. Закiнчилось тим, що вони розбiглися у великому безладдi свiт за очi, полишивши обоз свiй зi всiма обладнаннями i запасами на здобич Козакiв. На погонi схоплено в полон чиновникiв Польських сорок дев'ять чоловiк, а серед них сам Гетьман Потоцький. Битва ця вiдбувалася Квiтня 8-го, в день Суботнiй, i Хмельницький, вiдправивши на мiсцi вдячний Боговi молебень за таку славну над недругом звитягу, поховав мерцiв своïх i Польських, а живих Бранцiв польських i Гетьмана ïхнього Потоцького вислав як новий дарунок Хановi Кримському, вiд якого отримав вдячний адрес iз запевненням про незмiнну дружбу його до Хмельницького i до всiєï нацiï Малоросiйськоï i з обнадiюваням про готовнiсть свою на ïхню допомогу на випадок потреби i як скоро з'явиться до того можливiсть. Гетьман Хмельницький, вирушивши од Жовтих Вод, поспiшив з вiйськами Козацькими до мiста Кам'янця-Подiльського, котрий вважався нарiвнi з Кодаком непереможною у Полякiв твердинею i був гнiздом, або збiрним пунктом для вiйськ Польських, що висилалися на Малоросiю. Резервному корпусу своєму, що був пiд командою Писаря Генерального Максима Кривоноса, велiв iти з правого боку армiï — над рiкою Бугом. Наближаючись до Кам'янця, застав там Хмельницький нового Гетьмана Калиновського зi свiжими Польськими вiйськами, що розташувався пiд батареями фортецi. Вiн влаштував i укрiпив табiр свiй на виднотi у ворога i впродовж перших днiв робив об'ïзди i огляд табору Польського i фортецi з легкими з обох бокiв перестрiлками; а 16-го числа Травня, удосвiта повiв Хмельницький атаку на табiр Польський з боку фортецi, пiд яку ще з опiвночi пiдповзла з долiшнього боку значна частина його пiхоти з самими мушкетами та списами. I коли з боку Козацького почалася на табiр Польський сильна стрiлянина з гармат та мушкетiв i вчинено зумисне великий Ґвалт од вiйська, то в ту саму пору пiхота Козацька, вискочивши заздалегiдь i вiдкривши собi проходи у фортецi за водою, вдерлася через них всередину фортецi. Гарнiзон тамошнiй, не очiкуючи нiколи з того мiсця нападу, як з боку неприступного i самою натурою, себто кам'яною стелею, укрiпленого, обернувшись до того мiсця спиною, оглядав уважно бiй, що точився внизу за фортецею, а Козаки, напавши на нього зненацька в тил, повалили бiльшiсть солдатiв гарнiзонних списами долу, а решта з них хоча i обернулися на ворога i почали боронитися, але вже було пiзно, i все перемiшалось, i вони винищенi Козаками всi до єдиного. Отож, очистивши Козаки фортецю тую вiд гарнiзону, обернули з батарей гармати на табiр Польський i вчинили в ньому ядрами i картечами велику руйнацiю. Поляки, вiдчувши загибель свою з тоï фортецi, котру вважали своïм захистом, були здивованi i враженi i почали в повному безладдi тiкати з табору; а Хмельницький, зауваживши вдалi дiï пiхоти своєï з фортецi i втечу Полякiв з ïхнього табору, наступив на нього всiєю потугою i, зайнявши його з малим спротивом, погнався кiннотою своєю за втеклими Поляками, з котрих небагато врятувалось втечею, а решту вбито, i табiр дiстався у здобич переможцям з численною артилерiєю i всiлякими запасами. При похованнi обостороннiх убитих нараховано тiл Польських у фортецi i поза нею 12 713, а Козацьких лише 377, i сiя велика нерiвнiсть приписується вдалому здобуттю фортецi i табору зi слабким спротивом вiд Полякiв та ïхньому недбальству. [...] * * * Гетьман Хмельницький, чуючи близьку кончину свою, скликав у Чигирин урядникiв од вiйська i урядiв i товариство з найзначнiшими козаками i оголосив стан справ нацiï. А по тому, зробивши перелiк попереднiм на отчизну напастям i тяжким вiйнам, що в них вони так славно й великодушно боролися i перенесли злигоднi власною своєю мужнiстю i достохвальною мiж собою згодою, завершив тим, що вiн, вiдчуваючи близьку смерть свою, з жалем сердечним i скрутою душевною радить ïм не занепадати, в разi потреби, на мужностi i подвигах вiйськових, тримаючись завше одностайноï згоди i братерськоï дружби, без чого нiяке суспiльство стояти не може. А я, — провадив Хмельницький далi, — дякую вам, братове, i за послух до мене у вiйнах, i за своє гетьманство! Дякую за ту гiднiсть, якою ви мене вшанували, i за те довiр'я, яке ви до мене завше виявляли! Повертаю вам усi знаки i клейноди, що гiднiсть i владу тую означають, i прошу вас пробачити менi, в чому я, як людина, будь-кому з вас завинив або кого скривдив. Намiри моï про всезагальне добро були чистосердечними й правдивими, i я всього себе посвячував отчизнi, не жалуючи здоров'я свого i самого життя. Отож задля загального добра дозвольте ще попросити вас зробити менi останню приємнiсть: оберiть собi гетьмана за мого життя, якому б я мiг вiдкрити потрiбнi таємницi i дати кориснi поради в управлiннi. А як у нинiшню критичну пору потрiбна в гетьмани найбiльше вправна, мужня й досвiдчена людина, то я рекомендую вам, як саме таких, полковникiв переяславського Тетерю та полтавського Пушкаренка i писаря генерального Виговського, 3 них оберiть ви одного, кого по загальнiй нарадi заблагорозсудите. Урядники i козаки, заридавши гiрко на слова гетьманськi, що так ïх зворушили й вразили, а особливо про близьку смерть його i своє сирiтство, залементували: Кого оберемо на мiсце твоє? I хто є гiдний нагородити батькiвськi до нас заслуги твоï i нашу в тобi втрату? Син твiй Юрiй нехай наслiдує мiсце i гiднiсть твою!.. [...] Гетьман, дякуючи урядникам i вiйськовi за ïх до нього признання, заперечував вибiр ïхнiй на його сина, переконуючи, що вiн дуже молодий i, щоб пiдняти такий великий уряд i в такий критичний час, ще не надiйний. Зiбрання, заперечивши гетьмановi, що молодiсть його сина можна скрiпити добрими порадами та надiйними радниками, що ïх по знанню своєму вибрати сам може, присудили одноголосно, що позбавити його батькiвськоï гiдностi ми нiколи не допустимо. Гетьман, з упертого наполягання присутнiх, погодився на ïх волю i, запросивши до себе сина свого Юрiя, поручив зборам iз словами: Вручається вiн пiд охорону Божу i вашу опiку, i анафемi вiддаю того, хто зведе його з путi правдивоï i сотворить притчею во язицях i посмiховищем у людях! Вiддаю й самого його, якщо вiн пiде дорогою незгiдливою i вiддалиться от правоти, честi i християнських чеснот; i заповiдаю йому на все життя його служити отчизнi вiрно й щиро, пильнувати ïï, яко зiницi ока, i пролити за неï всю свою кров, якщо буде ïй корисна i спасенна!.. А вас прошу i заклинаю скрiпляти його добрими порадами i постiйною мужнiстю, яка всьому племенi слов'янському є споконвiку властива i спадкова. По тому вручив гетьман синовi своєму клейноди вiйськовi i печать нацiональну о усiма документами й справами письмовими; i вiн, за звичаєм, був привiтаний i прикритий од урядникiв та товариства прапорами й шапками i проголошений гетьманом, з пальбою iз гармат та мушкетiв i з музикою вiйськовою, що грала в мiстi на всiх перехрестях i майданах, а до полкiв i мiст вислано гiнцiв з унiверсалами. Вiдбувся ж i здiйснений був сей вибiр у 7 день серпня 1657 року. Старий гетьман перед економ своïм мав ще нараду з урядниками й товариством, i на нiй обрано за радникiв i опiкунiв до молодого гетьмана писаря генерального Виговського i полковника полтавського Пушкаренка, що бував уже в походах наказним гетьманом. I старий гетьман останнього дня в своєму життi, побувши з сином та його радниками декiлька годин наодинцi, помер 16 серпня, пополуднi. Лемент i плач челядi гетьманськоï i пострiл з домовоï гармати сповiстили в мiстi про смерть гетьмана. Вiйсько й народ усякого рангу i стану виповнили враз дiм гетьманський i його оточили. Плач i ридання роздирали повiтря, i журба продовжувалась повсюди i була невимовна. Всi оплакували його, як рiдного батька свого, всi кричали: Хто тепер пожене ворогiв наших i захистить нас од них? Згасло сонце наше, i ми зосталися в темрявi на поталу вовкам ненажерливим! [...] Похорон гетьмановi учинено з великим, але сумним трiумфом i з усiма вiйськовими та громадськими почестями. Тiло його в супроводi численного вiйська й народу перевезено з Чигирина до власного мiстечка гетьманського Суботова i там поховано в монастирськiй його церквi, з написами й епiтафiями. [...] * * * Гетьман Мазепа, укомплектувавши й забезпечивши всiм потрiбним вiйська своï, що були в армiï, а резиденцiю свою, мiсто Батурин, де зберiгались всi скарби, запаси та магазини, пiдкрiпивши достатньою залогою з Сердюцьких пiхотних полкiв i одного кiнного Прилуцького полку, пiд командою Полковника Носа, виступив сам, з рештою вiйськ Малоросiйських i з численними урядниками вiйськовими та цивiльними, понад звичайний штат зумисне примноженими, до границь Бiлоруських, начебто щоб одбивати ворога. Одначе, переправившись через рiку Десну i поставивши табiр свiй помiж мiстами Стародубом i Новгородом-Сiверським, недалеко мiстечка Семенiвки, на мiсцi, донинi званому Шведчиною, оголосив тут прокламацiю свою, складену до вiйська i народу Малоросiйського, а з неï промовляв до всiх урядникiв, тут зiбраних, такими словами: Ми стоïмо тепер, Братiє, мiж двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надiйного, щоб ïх обминути. Воюючi мiж собою монархи, що наблизили театр вiйни до границь наших, до того розлюченi один на одного, що пiдвладнi ïм народи терплять уже i ще перетерплять безодню лиха незмiрну, а ми мiж ними є точка, або цiль всього нещастя. Обидва вони, через свавiльство своє i привласнення необмеженоï влади, подобляться найстрашнiшим деспотам, яких вся Азiя i Африка навряд чи коли спороджувала. I тому подоланий з них i повалений зруйнує собою державу свою i оберне ïï нанiвець. Жереб держав тих визначила наперед доля рiшитися в нашiй отчизнi i на очах наших, i нам, бачивши загрозу тую, що зiбралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє мiркування, чуже усiм пристрастям i шкiдливим для душi замiрам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає i боïться, подолає Царя Росiйського i зруйнує царство його, то ми, з волi переможця, неминуче причисленi будемо до Польщi i вiдданi в рабство Полякам i на волю його створiння та улюбленця, Короля Лещинського; i вже тут нема й не буде мiсця договорам про нашi права та привiлеï, та й попереднi на теє договори i трактати самi собою скасуються, бо ми, природно, порахованi будемо як завойованi, або зброєю пiдкоренi, отже, будемо раби неключимi, i доля наша остання буде гiрша за першу, якоï предки нашi вiд Полякiв зазнали з таким горем, що й сама згадка про неï жах наганяє. А як допустити Царя Росiйського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч вiн походить од колiна, вибраного народом з Дворянства свого, але, прибравши собi владу необмежену, карає народ той свавiльно, i не тiльки свобода та добро народне, але й саме життя його пiдбитi єдинiй волi та забаганцi Царськiй. Бачили ви i наслiдки деспотизму того, яким вiн винищив численнi родини найбiльш варварськими карами за провини, стягненi наклепом та вимушенi тиранськими тортурами, що ïх нiякий народ стерпiти й перетерпiти не годен. Початок спiльних недуг наших зазнав я на самому собi. Вам-бо вiдомо, що за вiдмову мою в задумах його, убивчих для нашоï отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. ï хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує нацiю, вважає, звичайно, членiв ïï за худобу нетямущу i свiй послiд? Та й справдi за таких ïх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського iз скаргою на зухвальства та звiрства, чиненi безустанно народовi од вiйськ Московських, i з проханням потвердити договiрнi статтi, при вiданнi Хмельницького уложенi, яких вiн ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, вiн прийняв поличниками й тюрмою i вислати хотiв був на шибеницю, вiд якоï врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братiє, з видимих зол, якi нас спiткали, вибрати менше, щоб нащадки нашi, кинутi в рабство нашою неключимiстю, нарiканнями своïми та прокляттями нас не обтяжили. Я ïх не маю i мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в iнтересах успадкування, i нiчого не шукаю, окрiм благоденства тому народовi, який ушанував мене Гетьманською гiднiстю i з нею довiрив менi долю свою. Окаянний був би я i зовсiм безсовiсний, якби вiддавав вам зле за добре i зрадив його за своï iнтереси! Але час освiдчитися вам, що я вибрав для народу свого i самих вас. Довголiтнє мистецтво моє у справах полiтичних i знання iнтересiв народних одкрили менi очi про нинiшнiй стан справ Мiнiстерських i як вони зблизилися до нашоï отчязни. За першу умiлiсть вважається в таких випадках таïна, неприступна нi для кого, аж до Q подiï. Я ïï довiрив одному собi, i вона мене перед вами виправдовує власною своєю важливiстю. Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським i Польським, i все вмiння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцiю i милiсть отчизнi нашiй од вiйськових напастей та руйнацiï у майбутнiй на неï навалi, а щодо Великоросiï, нам єдиновiрноï i єдиноплемiнноï, випросив у нього нейтралiтет, себто не повиннi ми воювати зi Шведами, анi з Поляками, анi з Великоросiянами, а повиннi, зiбравшися з вiйськовими силами нашими, стояти в належних мiсцях i боронити власну отчизну свою, вiдбиваючи того, хто нападе на неï вiйною, про що зираз ми повиннi оголосити Государевi, а Бояри його, якi не зараженi ще Нiмещиною i пам'ятають пролиту безневинно кров своïх родичiв, про все теє повiдомленi i зо мною згоднi. Для всiх же воюючих вiйськ виставляти ми повиннi за плату провiант i фураж, в кiлькостi можливiй без власного зубожiння нашого; а при майбутньому загальному замиреннi всiх воюючих держав вирiшено поставити краïну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володiнням Польським, iз своïми природними Князями та з усiма колишнiми правами й привiлеями, що вiльну нацiю означають. Поручитися за теє Взялися найпершi в Європi держави: Францiя i Нiмеччина; i ся остання сильним чином наполягала на такому становищi нашому ще в днях Гетьмана Зiновiя Хмельницького, за iмператора Фердiнаяда III, але не справдилося воно через мiжусобицю та необдуманiсть предкiв наших. Договори нашi про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, пiдписаним з обох сторiн i оголошеним в означених державах. I ми тепер уважати повиннi Шведiв за своïх приятелiв, союзникiв, добродiïв i немовби од Бога посланих, щоб увiльнити нас од рабства та зневаги i поновити на найвищому ступенi свободи та самодержавство. Вiдомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московцi: уряд, первиннiсть i сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них — яко притча во язицiях! Договори сiï з Швецiєю не суть новi i першi ще з нею, але потверджують вони i поновлюють попереднi договори та союзи, од предкiв наших з Королями Шведськими укладенi. Бо вiдомо, що дiд i батько нинiшнього Короля Шведського, мавши важливi послуги од вiйськ наших у вiйнi ïх з Лiвонцями, Германцями та Данiєю, гарантували краïну нашу i часто за нею обставали супроти Полякiв, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по злуцi вже з Росiєю, вислано сильний корпус Козацький з Наказним Гетьманом Адамовичем на пiдмогу Королевi Шведському Густавовi, i допомагав вiн йому пiд час здобування столиць Польських — Варшави й Кракова. I так, нинiшнi договори нашi з Швецiєю суть тiльки продовження колишнiх, в усiх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає i очевиднiй небезпецi не запобiгає? Такий народ неключимiстю своєю подобиться воiстину нетямущим тваринам, од усiх народiв зневажаним. [...] Опiсля вислуховування Гетьманськоï промови i по перечитаняю по всiх постах i зiбраннях вiйськових прокламацiï його, вирiшили декотрi, яко на благо єсть, а декотрi — нi, а лестить народам! I так сперечаючись iз собою декiлька днiв, погодилися в одному лише тому, що потрiбна змiна ïхнього стану i нестерпна є зневага у землi своïй од народу, нiчим од них не кращого, але нахабного й готового на всякi кривди, грабунки та дошкульнi дорiкання; але чим тому пособити i за що взятися, того придумати не могли; а щоб одстати вiд Царя i Царства Християнського й оддати себе на волю Монарха Лютеранського, який зневажає образи Святих i поганить середи та п'ятницi м'ясоïджениям, про те й слухати не хотiли. I, зрештою, зiбравшись всi урядники й Козаки по своïх полках, знялися одного ранку вдосвiта з табору свого, зоставивши в ньому Гетьмана з двома Компанiйськими полками i всiх Старшин Генеральних з багатьма урядниками, що до полкiв не належали, а були неначе пiд вартою у Компанiйцiв. Намiр тих урядникiв i Козакiв полягав у тому, щоб з'єднатися ïм з вiйськами Великоросiйськими i доповiсти Государевi про все, що вийшло у них з Гетьманом, i що вони у задумах його участi не беруть i вельми ïм противляться. Потому вiдправились вони на Стародуб, знайшли корпус Меншикова у Бiлорусi, де й сам Государ тодi був присутнiй, доповiли Государевi про лукавство Мазепине i про неспокiйний стан уряду Малоросiйського i просили дозволити ïм вибрати нового Гетьмана, у згодi з правами ïхнiми та привiлеями, що теє узаконюють. Государ, подякувавши Козакам за ïх вiрнiсть i обiцявши провести вибiр той, як повернуться вони до Малоросiï, наказав ïм зостатися пiд командою Князя Меншикова i сприяти йому в розправах над Шведським Генералом Левенгауп-том, що, з наказу Короля свого, виступивши з помiчним вiйськом i з великими запасами iз Лiфляндiï, поспiшав з'єднатися з Королiвською армiєю на Бiлорусi. [...]
ЛIТОПИС САМIЙЛА ВЕЛИЧКА (УРИВКИ)